Вспоминая большую и горькую историю антибольшевицкой борьбы, мы часто забываем, что в своё время коммунистам противостояли не только русские национальные военные и государственные образования в лице Белого движения, Приамурсмкого земского края или тамбовских повстанцев, но и многие другие. Например, Финляндия, БНР или Украинская держава. Причём если антибольшевицкая политика первых двух – очевидна, то политика Скоропадского некоторым кажется неоднозначной. Был ли Павел Петрович на самом деле врагом большевиков? Видел ли он возглавляемое им государство как плацдарм освобождения России или собирался строить независимое украинское государство? В каких отношениях был с представителями белого движения?

Перемога консерваторів на осінніх виборах у Польщі має далекосяжні наслідки для всієї Східної Європи. Очищення Польщі від химер інтернаціонального лібералізму, насаджуваних з Брюсселя, йде пліч-о-пліч з позбавленням від ілюзій щодо путінської мафії, котра, аналогічно ордам інорідних мігрантів, представляє пряму військову, політичну та біологічну (експансія homo soveticus мало чим відрізняється від експансії прибульців з Близького Сходу) загрозу Польщі.

Нині руський спротив опинився у вкрай важкому стані. Обставини, які склалися, свідчать про фактичну неспроможність руських націоналістів та демократів боротися за вільну Росію, а повна пасивність і байдужість населення до власних прав і свобод лише потурають злочинному режиму Путіна у подальшому знищенні національної єдності. Якими б нелюдськими не були законодавчі заходи, котрі приймаються в Кремлі чи на Охотному ряді, якими б ідіотськими не були зовнішньополітичні кроки офіційної Москви –  народна маса завжди знаходить їм виправдання. Ніякої свідомості, лише дитяча безпосередність варварів.

Друга світова війна виявилась останнім відгомоном великого і прекрасного світу, світу ідей, світу високих ідеалів і устремлінь. Європейські нації, перемелені в кривавих бійнях двадцятого століття, поховавши в сирій землі кращих своїх синів, були змушені піти на серйозний політичний і духовний переворот, вирішивши назавжди відмовитися від своїх історичних, традиційних цінностей. Із завидною завзятістю і залізним устремлінням почалося будівництво нового чадного світу, де людина виявилась закутою у кайдани нестримного поклоніння золотому теляті і своєму безмірному Я.

Розстріли в Катині — предмет давніх суперечок і спекуляцій. Радянські патріоти, нинішні більшовики, із завзятістю безумців заперечують факт масового знищення силами НКВС польських громадян. Відбілюючи нелюдяність радянського режиму, його захисники перекладають тягар відповідальності на німецьку владу, зручно забуваючи про те, що подібні страти проходили не тільки у вищевказаному місці. Навесні 1940-го року «зачистки» проходили і в старовинному місті Харкові, куди у масовому порядку звозились польські військовополонені з Старобільського табору. Більш як 4 тисячі польських військовослужбовців знайшли свою могилу у лісопарку недалеко від 6-ї паркової зони міста, на території санаторію НКВС, в 1,5 км від селища П’ятихатки.

Активісти російської націонал-монархічної організації “Балтийский Авангард Русского Сопротивления” (БАРС) встановили у передмісті Калінінграда (Кенігсберга), у селищі Ярославське (до 1946 року — Шьонвальде) кам’яний пам’ятник на честь російсько-німецького братерства по зброї у боротьбі з більшовизмом. Меморіал являє собою бетонний хрест на кам’яній основі, виконаний у характерному для німецьких військових поховань та пам’ятних знаків XX століття (яких на території області збереглося безліч) строгому стилі. Хрест прикрашає напис російською та німецькою мовами: «Съ нами Богъ». У підніжжя бетонного хреста вмонтований шліфований гранітний камінь з табличкою з нержавіючої сталі, яка вказує на те, що цей меморіал присвячується пам’яті чинів Західної Добровольчої Армії, інтернованих у Східній Пруссії у 1919 році.

Батько-засновник польського націоналізму, як його називають сучасні послідовники у Польщі, член Другої і Третьої Державної Думи Російської Імперії (1907-1909), міністр закордонних справ і член законодавчого сейму незалежної Польщі Роман Дмовський залишається маловідомим не тільки у Росії, але й у себе на Батьківщині. Однак вивчення низки аспектів його історіософських поглядів буде корисним для того, аби зрозуміти суть сьогоднішнього російсько-українського конфлікту і майбутнє україно-польських відносин.

Немає більшого за величиною військового авторитету, політичного діяча та мислителя в історії Білого руху і російської еміграції на Далекому Сході, за знаменитого Отамана Забайкальського, Амурського і Уссурійського козацьких військ, Похідного Отамана Уральського і Сибірського козачих військ, Правителя Російської Східної Околиці у 1920 році Григорія Михайловича Семенова.

Тим простіше було ворогам обмовляти у бік Отамана і створювати йому образ обмеженої і жорстокої людини, коли далекосхідний театр дій був дуже далеко від центру подій громадянської війни і концентрації військового керівництва в еміграції. Але особистість цієї непересічної людини цілком розкривається у його творах, які досі залишаються маловивченими.

Останні події в Україні, пов’язані з реформуванням силового блоку і кадровими призначеннями в спеціальних і правоохоронних органах, демонструють готовність керівництва (дійсно нового за форматом) держави стати гарантом безпеки власного українського народу. Безумовно, це лише перші кроки тернистого шляху з крихітних перемог, помилок і гірких невдач, однак, без них постраждала від більшовицької окупації Україна ніколи б не вийшла на рівень міжнародних стандартів у сфері протидії тероризму, боротьби з корупцією та організованою злочинністю. При цьому, варто зазначити, що в даному розрізі головним поштовхом, як виявилося, виступила політична воля майже усіх без винятку політичних сил України з «дерадянизації» силового блоку держави. І зроблено це було в умовах розв’язаної червоним терористичним кремлівським режимом агресивної гібридної війни, що включає в себе десятки спецоперацій проти народу, «братство» якого по відношенню до РФ вимірюється головним чекістом Путіним за рівнем підконтрольності його сатанинському апарату. Хто знає, можливо саме такі умови і були необхідні для України аби знайти в собі сили змінитися і висловити своє бачення власного розвитку.

Наприкінці травня цього року в Україні, а вірніше у славному місті Одесі та всій області, трапилась незвичайна подія, яке наочно продемонструвала готовність нової влади у Києві змінити не лише вектор політики, але й вигляд країни. Губернатором Одеської області було призначено знаменитого, суперечливого, але, без сумніву, талановитого управлінця — Михайла Саакашвілі. Одразу зі вступу на посаду губернатора, екс-президент Грузії відразу окреслив те, до чого він, власне, буде прагнути:

Top